Ладо

Було в той час, де і як, не збагну,
Сталося дивне, чи долі діяння.
Тебе зустрів, чи можливо, наснив,
Та й полюбив в один раз і востаннє.
Твоїх очей — синь озер чарівна,
Коси-ліси, вітри шовком шепочуть.
Ружа-краса розлива полум’я,
Не відпуска мене зваба дівоча.
Манять, печуть вогне-вишні вуста,
Зваблюють перси — говерли цукрові.
В лоні ланів я навік загубивсь,
Та й опинився в полоні любові.
Полони, полони мене вдень і вві снах,
Запали-но вогнем моє серце шалене.
Полечу повесні, закричу в небесах,
Моя земленько-нене.
Сповнений мрій, твій я вершник міцний,
Я прилечу на коні дивокрилім,
Злую біду зупиню-одведу,
Тебе візьму, заберу в небо-вирій.
Я — один з тих, хто це диво узрів,
Орден палкий, військо лицарів вірних.
Буду з тобою, твій незмінний герой,
Ладо моя, моя діво-родино.
Полони, полони мене вдень і вві снах,
Запали-но вогнем моє серце нестямне.
Полечу повесні, закричу в небесах,
Моя Ладо кохана.
Пломеній, променій, осягни догори,
Ти гори, моє серце, у щасті і болі.
Зачаруй, подаруй мені світ, кольори,
Моя зоре-любове.
Полони, полони мене вдень і вві снах,
Запали-но вогнем моє серце, калино.
Полечу по весні, закричу в небесах, —
Моя земленько мила.
Моя любима
Ладо єдина,
Несповідима.